Як канадська культурна різноманітність (мультикультуралізм) впливає на будь-яку конкретну етнічну групу? Чи можливе гармонійне співіснування, чи, навіть, єднання культур у межах еклектичної мозаїки? Чи загрожує це природному розвитку окремої культури, а чи, можливо, веде до появи нових концепцій? У цій статті автор хоче поділитися своїми думками щодо цих питань.
Спершу розгляньмо значення мультикультуралізму та основні суспільні й політичні аспекти, що становлять його фундаментальні риси в Канаді. Почнемо з того, що мультикультуралізм — це визнання й заохочення численних етнічних культур. У 1970-х і 1980-х це стало офіційною політикою Канади — країни, яка, ймовірно, має один із найвищих відсотків іммігрантів у світі, навіть порівняно з такими країнами, як Австралія, Аргентина, Сполучені Штати Америки чи Велика Британія. Наслідки цієї політики очевидні й сьогодні. Слухаючи своїх старших колег, родину й друзів, порівнюючи їхній життєвий досвід із власним (я іммігрував до Канади 1993 року), а також спостерігаючи й аналізуючи поведінку своїх танцівників — уже дорослої молоді, — я бачу доволі помітний прогрес у світогляді й терпимості різних поколінь людей у їхніх стосунках із різними етнічними групами.
А тепер проаналізуймо основу, на якій тримається політика мультикультуралізму. У Канаді дозволене подвійне громадянство. Коли 1998 року я отримав канадський паспорт, я запитав суддю — який вручив мені свідоцтво про канадське громадянство, і перед яким я склав присягу на вірність Канаді — що станеться з моїм українським громадянством і паспортом? «Вони залишаються з вами, — відповів суддя, — це те, що ви здобули, це ваш життєвий досвід і ваше право».
Я відчув подвійну повагу — і до своєї країни, і до своєї батьківщини України. Коли мене питають про моє походження, я жартома відповідаю, що я «зроблений в Україні канадець!». Але за цим жартом стоять доволі серйозні почуття гордості й поваги. Щоб проілюструвати, що стоїть за цими почуттями, можна навести існування українських шкіл, церков, радіопрограм і святкування українських свят на канадській землі. У Саскачевані, наприклад, щороку місцеві газети чи телевізійні новини пропонують статті чи репортажі про святкування українського Різдва або Великодня. Варто також зауважити, що канадська політика мультикультуралізму передбачає фінансову підтримку (гранти, нагороди) від муніципальних, провінційних, а також федеральних установ. Звісно, хотілося б бачити більше коштів, виділених на культурні проєкти, бо культура (яку не варто плутати з розважальним мистецтвом) не є продуктом індустрії; але оскільки таке спонсорство все ж існує, хай навіть скромне, це саме по собі свідчить про визнання мультикультуралізму як факту життя.
Тепер розгляньмо, як культури впливають одна на одну. Чи може це бути добре для окремо взятої культури, чи ні? Це питання може породити чимало думок. Насамперед погодьмося, що — подобається нам це чи ні — такий процес справді існує. Хочу звернути увагу на те, що такий процес існує не лише в країнах із високим рівнем імміграції, а й у будь-якій країні, де різні етнічні групи живуть пліч-о-пліч з історичних, політичних чи адміністративних причин. Візьмімо, наприклад, такі європейські країни, як Швейцарія, Бельгія, або Індонезію й Філіппіни в Азії. Чи погляньмо на Україну: із заходу на схід ми бачимо чудовий приклад культурного взаємовпливу не лише в мовних діалектах, а й у традиціях, обрядах, народних костюмах, танцях. Сьогодні українські танцювальні колективи Канади популяризують «регіональний» репертуар, що підкреслює розмаїття українських танців. Виключно «полтавський» чи «гуцульський» стилі українського танцю — це вже відображення минулого. Кожному подобається бачити розмаїття танцювальних рухів, стилів виконання, костюмів. Але чи задумуємося ми над походженням цього розмаїття в українському народному танці? Якщо придивитися уважніше, ми побачимо відлуння інших народів у танцювальних кроках, костюмах, музиці. Наприклад, є татарський, болгарський і грецький вплив у південних регіонах України, російський вплив на сході (Слобожанщина й Донщина), угорський і словацький вплив на Закарпатті, польський вплив в Опіллі, на Волині й Поліссі, румунський і молдовський вплив на Буковині.
А тепер розгляньмо, чи можуть культури розвиватися самостійно в межах мультикультурної системи поза межами країн свого походження. Пригадаймо значення слова «культура», яке позначає сукупність матеріальних і духовних скарбів, створених народом упродовж його історії. Хочу наголосити на слові «історія». На мою думку, це ключове слово, яке відповідає на порушене вище питання. Історія тих країн, чиї народи оселилися в Канаді, і історія самої Канади — різні. Так само, як біологія й клімат є факторами, що впливають на ріст рослини, історичні фактори можуть впливати на формування окремої культури. Якщо пересадити кущ журавлини чи вербу з українського середовища в канадське, ви побачите, що ростимуть вони інакше. Проте вони залишаються вербами й журавлиною. А тепер візьмімо приклад добре відомого гопака, знакового танцю України. Розгляньмо рухи цього вогняного танцю: розніжка, повзунець, присядка, перекид, щупак, пістолет, бочка тощо. На мою думку, саме фактори, пов’язані з історією України, спричинили появу цих рухів, оскільки вони тісно пов’язані з бойовими рухами, притаманними українським козакам, які, до речі, також з’явилися у відповідь на певні історичні фактори. Повертаючись зі своїх військових походів до мирного життя, козаки демонстрували свою майстерність у повсякденних розвагах — так само, як корінні мисливці, аргентинські пастухи, шотландські воїни, японські самураї чи іспанські тореадори, що вплинули на танцювальне мистецтво власних культур. Чи міг би гопак колись з’явитися в Канаді? Гадаю, ні — тут інше історичне середовище. Але культурна спадщина ковбоїв, наприклад, — це продукт історії Північної Америки (хоча її витоки й сягають Іспанії). Чи міг би гопак з’явитися в сучасному українському війську? Не певен, але якби й з’явився, його форма була б іншою. З XIV до XVIII століття військовий досвід був іншим, ніж сьогодні, іншою була й манера бою. Близький фізичний бій вимагав інших тактик і технік. Підкидаючи себе й витягнуті ноги в повітря, козак міг завдати удару ногами по головах двох супротивників водночас, або, присівши й закрутивши «млинок» (улюблений рух багатьох юних танцівників сьогодні), козак міг змусити суперника втратити рівновагу, обертаючись із булавою в руках, і таким чином захищатися, коли його оточували з усіх боків. Сучасні солдати використовують сучасну зброю, яка дозволяє атакувати й захищатися без фізичного контакту.
І так ми можемо поставити питання, чи могли б інші рухи українського танцю з’явитися в сьогоднішньому історичному середовищі. Але тепер розгляньмо, як ця культурна спадщина адаптувалася до нашого середовища в Канаді. На мою думку, ця спадщина трансформувалася в щось інше — коломийку. Чи усвідомлюєте ви, що коломийка, форма, знайома всім нам своєю майстерністю й витривалістю, тут, у Канаді, значно популярніша, ніж в Україні? І чи не правда, що сьогоднішня коломийка відрізняється від канадської коломийки минулого століття? Ця різниця свідчить про еволюцію цієї форми. На мою думку, канадська коломийка — це переосмислення українського гопака, — але замість бою її коріння тримається на демонстрації відданості українській культурі й тій енергійній пристрасті, що притаманна українцям.
Хочу також зупинитися на тому, як мультикультуралізм може впливати на творчий процес окремої людини. Щоб мої спостереження були переконливішими, зроблю просту річ і проаналізую це на основі власного досвіду.
Мої знання й досвід як хореографа сформувалися в Україні. Окрім природного захоплення українським танцем, мені пощастило вивчати це захопливе мистецтво у талановитих і провідних викладачів та хореографів України. До Канади я приїхав із значним багажем знань і досвіду. Але проживши тут уже 17 років, можу сказати, що створив більше хореографічних творів у Канаді, ніж в Україні. І це цілком закономірно. Але якби мене запитали, чи створив би я аналогічні танці, залишившись в Україні, я б відповів: дуже мало.
Одна з робіт, яку я створив у Канаді, працюючи з ансамблем «Павличенко Фольклорик» (який я нині очолюю), має назву «Канадський калейдоскоп». Цей танцювальний номер відображає моє мистецьке й суспільне бачення як українсько-канадського хореографа. В Україні я б цієї роботи не створив. Використовуючи мову танцю, ця сюїта підкреслює один із демократичних принципів, що робить Канаду особливою країною, — визнання культурного розмаїття. Величезні простори країни позначають неповторне мереживо й переплетення етнічних груп із різних куточків земної кулі. І хоча кожна з цих груп завжди помітна як окрема сутність, усі вони нерозривно пов’язані між собою у формуванні того, що ми називаємо «канадською ідентичністю». Це не статична ідентичність — це жива концепція, яка розвивається й вбирає інші форми динамічним і несподіваним чином — як вічно мінливий і неповторний візерунок калейдоскопа. Це розкішна танцювальна композиція, зосереджена на етнічних групах, для яких Канада стала домівкою. Серед них — корінні народи Північної Америки, шотландці, ірландці, німці, іспанці, філіппінці, французи, українці — і це лише частина груп, що прибули на цю землю й створили націю, яка простягається «від моря до моря».
Цей танець побудований у формі 20-хвилинної коломийки: коли в центрі сцени танцює представник однієї національності, решта учасників ансамблю «Павличенко» створюють танцювальне обрамлення у великому півколі, виконуючи рухи в стилі тієї національності, яку виділено в центрі. Наприкінці сюїти всі наші танцівники беруться за руки й виконують національний гімн Канади. «Канадський калейдоскоп» був моєю подякою Канаді за 10 років життя на землі країни, що стала мені домівкою.
Перш ніж узятися за постановку цієї роботи, я намагався, наскільки це можливо, вивчити культуру й танці різних національностей. Я також організував танцювальні семінари для наших танцівників «Павличенка» разом зі своїми колегами — хореографами інших національностей. Це було не лише чудовою нагодою познайомитися з цікавими людьми, а й унікальним досвідом для моїх власних танцівників, які могли вивчати інші танцювальні форми. Чи постраждав їхній український репертуар через це знайомство з іншим? Ні. Чи розширився їхній кругозір? Так.
Спочатку я хвилювався, чи приймуть цю роботу інші етнічні групи. Але після кількох виступів зрозумів, що хвилюватися не було потреби. Представники інших етнічних груп підходили до мене після виступу, щоб подякувати й потиснути руку. А дехто з них під час спільних концертів навіть просив дозволити їхнім танцівникам вийти на сцену наприкінці нашої сюїти, щоб разом із моїм ансамблем виконати «O Canada». Я не мав нічого проти.
«Канадському калейдоскопу» знадобилося небагато часу, щоб стати популярним у громаді Саскатуна, а потім навіть за межами міста. Запрошення виступити надходили й продовжують надходити від різних організацій і фестивалів. «Калейдоскоп» відкрив двері до заходів, організованих адміністративними й політичними лідерами міста та провінції, і таким чином «Калейдоскоп» здобув повагу до української культури — не лише для української громади. На мою думку, така стратегія важлива в мультикультурному суспільстві. Під час закордонних турів ансамблю мені було і приємно, і почесно бачити, що — чи то в Україні, чи в Сполучених Штатах Америки — після виступу «Канадського калейдоскопу» глядачі в залі вставали й аплодували не лише моїм танцівникам, а й цьому вияву поваги до Канади.
І тож, підсумовуючи, можу сказати з власного досвіду, що співіснування різноманітних культур може стимулювати появу нових концепцій у мистецтві. Але це має відповідати принципам демократії й толерантності, без жодного натяку на якусь «вищу» національну культуру. Але це також має підтримувати прагнення етнічних груп, за потреби — і їхнє сприйняття культурної унікальності. І не лише в танці, а й у мові, традиціях, світогляді. Я за соціальну інтеграцію, але проти культурної асиміляції.
Варто зазначити, що в Канаді ми із захватом пробуємо різні кухні світу. У перші роки в Канаді я часто дивувався, бачачи, наскільки широкий вибір кухонь тут представлений. Я полюбив піцу, креветки, суші й стейк. З іншого боку, я знаю і безліч людей неукраїнського походження, які дуже люблять український борщ. Якщо ми можемо приймати кухню інших народів, що заважає нам приймати й насолоджуватися їхніми культурами?
