Подивіться досить багато українського народного танцю — і одна форма постійно повертається: коло. Задовго до того, як танець став чимось, що виконують на сцені для глядачів, хоровод — коловий груповий танець, часто з супроводом співу — був спільним обрядом, пов’язаним із землеробським календарем і зміною пір року. Танцівники, що рухаються, тримаючись за руки, у кільці, у дуже буквальному сенсі відтворювали цикл, від якого залежали: сівбу й жнива, зиму й весну.
Що робить коло вартим окремої уваги — це те, чого в ньому немає: переду. На відміну від сольного номера, де всі очі в залі прикуті до однієї танцівниці чи танцівника, колова форма не має природної точки фокусу — усі в колі структурно рівні. Ця егалітарна якість — одна з причин, чому хоровод так довго зберігався саме як справді спільна форма, відкрита для кожного, хто готовий взятися за руки, а не як демонстрація, зарезервована для найвправніших танцівників села.
Це не означає, що коло зникло, коли танець перейшов на сцену — навпаки, хореографи знайшли для нього нове застосування. Коло може відкривати номер, збираючи весь ансамбль, перш ніж він розпадеться на менші фігури й соло. Воно може завершувати номер, знову збираючи розсіяних танцівників в одну цілісну форму для фінальної пози. Воно може обрамляти соліста чи пару, перетворюючи решту ансамблю на своєрідну живу «сцену в сцені». У кожному з цих випадків коло виконує структурну роботу: сигналізує про єдність, позначає початок чи кінець або просто дає оку місце для перепочинку між складнішими фрагментами.
Це корисне нагадування, що атлетизм, з яким більшість людей асоціює український танець — стрибки, присядки з викидами ніг, оберти — стоїть на набагато давнішій, тихішій традиції: люди, з’єднані в кільце, рухаються разом.
