Запитайте будь-кого, хто танцює на серйозному виконавському рівні, і ви почуєте той самий жарт у тому чи іншому вигляді: українські танцівники хронічно зневоднені, хронічно розбиті й хронічно без особистого життя. Більшість конкурентних чи напівпрофесійних колективів репетирують два-три рази на тиждень, загалом вісім-дев’ять годин, і ця цифра різко зростає щоразу, коли наближається великий концерт чи тур. Фраза «вибач, не можу — у мене танці» стає справді звичною — її кажуть друзям, родині, самому собі.
Те, що насправді будує такий графік, попри всі болі в м’язах, — це дисципліна в найповнішому сенсі слова: та сама сила волі, яка потім проявляється всюди в житті, щойно її натреновано. Це різниця між тим, щоб провести літні вихідні на озері, і тим, щоб обрати натомість студію, між тим, щоб втриматися від четвертого шматка торта, і тим, щоб виборсати ще один сантиметр висоти в стрибку. Цей компроміс властивий не лише танцю — добре задокументовано, що учні, які беруться за вимогливі позашкільні заняття на кшталт музики, зазвичай виробляють кращі загальні навчальні звички просто тому, що їм довелося навчитися розподіляти свій час.
Справжня винагорода — не лише сам виступ, хоча вийти на сцену перед залом людей — це вже своєрідна нагорода сама по собі. Це те, що тренування робить із танцівником у проміжках між виступами: людина, яка навчилася приходити, долати дискомфорт і все одно знаходити радість у маленькому прогресі — на сцені й усюди, де застосовується та сама дисципліна.
