Весна в українських народних віруваннях, по суті, не настає, доки не повернуться лелеки — а сам лелека, якого в різних регіонах звуть боцюном, буслом чи бузьком, несе значно більше символічної ваги, ніж просто ознака сезону. Назва перекладається приблизно як «Божий птах» — відображення того, наскільки священним справді був цей образ, хоча самого птаха аж ніяк не вважали далеким чи неприступним: лелеки гніздилися просто на людських хатах, і родину, яку обрав лелека, вважали приреченою на удачу — настільки, що люди навмисне встановлювали на дахах старі колеса від возів, аби заохотити птаха звити гніздо.
Символіка лелеки рухається одразу у двох напрямках. Пов’язаний із небом і сонцем, лелека, за повір’ям, першим приніс людям вогонь — а тому нашкодити йому означало ризикувати блискавкою чи незрозумілою пожежею в хаті. Так само тісно пов’язаний з водою — через раціон із жаб і риби, яких ловить у річках і болотах, — лелека асоціювався і з дощем; на Поліссі вбивство змії чи жаби на кшталт того, як це робить лелека, вважалося здатним накликати дощ. Сам дощ у цій системі символізував єднання неба й землі — тому й дощ у день весілля традиційно тлумачили як добру прикмету для шлюбу.
Мабуть, найяскравіше вірування стверджувало, що лелеки несуть душі ненароджених дітей, виловлюючи їх довгими дзьобами з річок, озер і криниць та приносячи у світ — вірування настільки конкретне, що в деяких селах, коли помирала дитина, пекли поховальне печиво у формі лелеки. Навіть веселка вплетена в цей самий символічний світ — її подекуди й називають «веселкою» (у значенні «птах»), і в різних індоєвропейських традиціях її пов’язують із птахами, подібними до лелек, що нібито її несуть. Коли настають холоди, кажуть, що лелеки вирушають у «Вирій» — давню слов’янську назву водойми, яку розуміли як місце, де зимують птахи, і місце, де чекають душі — і до народження, і після смерті.
