Задовго до квіткових вінків і намиста з бісеру стрічки часто були першою справжньою прикрасою дівчинки — тим, що вона діставала в неділю чи на свято, обмотуючи навколо голови, а решту пускаючи спадати назад своєрідним водоспадом. Навіть без справжніх квітів під рукою дівчата знаходили вихід: звичайну лозину, зігнуту в обруч, обмотували стрічкою й прикрашали, поки вона не починала читатися вже як справжня корона. Стрічки й намисто, звісно ж, завжди вважалися бажаним подарунком.
Ніде стрічка не важила так, як на весіллі, у найемоційніший момент усього обряду — розплітанні коси нареченої. Сидячи на бочці, накритій кожухом, наречена дозволяла своєму новоспеченому чоловіку розпустити її косу, і він забирав стрічку собі, перш ніж дружки завершували розплітання повністю — момент, який за традицією був водночас радісним і по-справжньому сумним, позначаючи кінець одного виду свободи й початок нового статусу, перш ніж тепер уже розпущене волосся нареченої покривали хусткою.
Саме волосся несло цілу хащу повір’їв, стрічки в яких були лише однією часткою. Стригти власне волосся вважалося небезпечним — волосся, за повір’ям, пов’язувало людину з небесами, тож підстригти його самотужки означало ризикувати вкоротити собі життя, а дівчатам особливо застерігали, що це може «відрізати» їхніх майбутніх наречених. Зрізане чи вичесане волосся ніколи просто не викидали; безпечнішим звичаєм було спалити його, пов’язаним із народною казкою про птаха, що звив гніздо з випадкової волосини й прокляв її колишню власницю головним болем, доки пташенята нарешті не вилетіли. Навіть розчісування мало свої правила — не розчісувати волосся після темряви, якщо дівчина хотіла залишатися молодою — і, за звичаєм, ніхто ніколи не стриг волосся родичу чи подружжю, побоюючись викликати в родині конфлікт.
