Постоли — також звані «морщні» чи «ходаки» — були буденним взуттям України початку XX століття, а особливо в гуцульських горах один-єдиний шматок м’якої сириці, коров’ячої чи свинячої, виконував усе те, що сучасне взуття робить кількома предметами. Залежно від того, як був зібраний і зшитий носок, постоли ділилися на окремі типи: «виробняки», викроєні цілком зі шкіри, і «сирівці», у яких додавали вовну. Деякі варіанти рівномірно збиралися з обох боків, тож будь-яку постолу можна було взути на будь-яку ногу; інші кроїлися спеціально під ліву й праву ногу.
Характерним виглядом був м’яко загнутий догори носок, з пробитими навколо отвору дірочками для шкіряних ремінців чи вовняних шнурів, які кілька разів обмотували навколо щиколотки — а в чоловіків ще й поверх холоші штанів. Знизу постоли завжди носили з онучами — особливим стилем обмотаної, а не в’язаної шкарпетки.
Що справді хитромудре — це зимова система, побудована навколо них: спершу вдягали м’яку вовняну «наперсницю», потім товщу «поверхницю», і нарешті велику, навмисне вологу зовнішню шкарпетку, перш ніж узути постоли. Ця вологість не була недоглядом — шкарпетка майже миттєво замерзала на гірському морозі, і цей тонкий шар криги виявлявся чудовою теплоізоляцією, зберігаючи ноги теплими крізь справді люті карпатські зими, використовуючи лише вовну, воду і дуже давню ідею.
