Окрім намиста-коралів і медальйона-дукача — кожен із яких достатньо значущий, щоб заслуговувати на власну розповідь, — українські народні прикраси сягають значно глибше, з регіональними виробами, побудованими з дуже різних матеріалів та ідей.
Дукати, наприклад, — це намисто зі справжніх золотих монет, нанизаних разом, часто впереміш зі скляним чи кораловим бісером. На Буковині жінки носили срібний варіант — салби, — що з часом еволюціонував із нанизаного монетного намиста в монети, нашиті безпосередньо на тканину — за традицією перший подарунок від хрещеного батька на перший день народження, стиль, спільний із кількома іншими слов’янськими й тюркськими народами регіону. Згарда, своєю чергою, — виразно гуцульський амулет-намисто: набір литих хрестиків із латуні чи міді, нанизаних на ремінець, вперше подарований дівчинці у шість років і доповнюваний рік за роком, поки хрестики не складалися в кілька рядів, що накладалися один на одного. Попри форму християнського хреста, сам звичай значно давніший, ніж підказує символіка. Найважчі згарди, побудовані навколо великого розп’яття, називалися «ґаздівські» — призначені для заможних, шанованих чоловіків, від «ґазда» — слова на позначення господаря дому.
Ще простішою була пацьорка — намисто в один ряд, спершу виготовлене з дешевого прозорого скла, перш ніж венеційський бісер став модним апгрейдом — один із цілої родини західноукраїнських прикрас із бісеру поряд із ґерданом і силянкою. Кризи — широкі, круглі комірці з бісеру, виконані геометричним чи квітковим візерунком, що покривали шию, груди й плечі так, як просте намисто ніколи не могло б, тоді як силянка (також звана плетінкою) означала багатоколірні смуги з бісеру, чия захисна сила, за традицією, залежала від конкретного візерунка, вплетеного в неї. Разом ці прикраси окреслюють дещо, чого не міг би передати жоден окремий стиль намиста: як багато мала нести на собі впродовж життя одна маленька нитка монет, скла чи бісеру.
