Полісся простягається вздовж північного кордону України — його назва просто означає «лісова земля», від слова «ліс» — і не зупиняється на жодному сучасному кордоні, продовжуючись у Білорусь, Люблінщину в Польщі та Брянщину в Росії. Усі ці сусідні культури залишили справжній слід у власній танцювальній традиції українського Полісся.
Визначальна риса регіону, болотиста місцевість, проявляється безпосередньо в тому, як рухаються танці: кроки тут пружні, стрибкоподібні й м’які, виконуються з поступовим, легким просуванням, а не різкою атакою — якість, сформована не менше костюмом регіону, ніж ландшафтом, адже широка лляна спідниця чи домоткані штани рухаються геть інакше, ніж вужчий крій. Традиційне жіноче вбрання поєднувало широку лляну спідницю з вишитим фартухом і коротким жилетом, увінчаними наміткою чи квітковим вінком для святкових нагод; чоловіки носили білу лляну сорочку поверх штанів того самого стилю, підперезану скрученою мотузкою чи шкірою, з постолами чи чобітьми знизу — одяг, побудований саме для того вільного, стрибкоподібного руху, яким і відоме поліське танцювальне мистецтво.
Власні танці регіону — полька в численних місцевих варіаціях, козачок, гопак, хороводи й самобутній вальсовий за походженням «падеспан» — стоять поряд зі справжніми міжкультурними запозиченнями на кшталт «шир» (танцюють також як «шор» у Білорусі й «шер» в Ізраїлі, де він розпочався як єврейська інтерпретація кадрилі, пов’язана з весільною традицією), і «ойра», варіант польки, улюблений однаково в Білорусі, Молдові, Росії та Україні, — кожен регіон надавав йому щось своє, самобутнє. Сучасний доступ до поліської традиції завдячує чималим внеском фольклористів на кшталт Рафаїла Маліновського, чий ансамбль «Сонечко» приймав учасників Ukrainian Dance Workshop Tour, охочих вивчити танці регіону з перших рук.
