Гуцульщина лежить у найвищому, найдраматичнішому куточку українських Карпат — крайньому південно-східному відрізку гірського пасма, що охоплює частини Галичини, Буковини й Закарпаття вздовж верхніх долин Прута, Сучави, Бистриці Надвірнянської й Тиси. Крім кількох поселень одразу за кордоном у Румунії, регіон лежить цілком у межах сучасної України, межуючи з бойками на заході, підгірянами Підкарпаття на півночі та здавна заселеними закарпатськими українськими землями на південному заході. Це також незвично придатний для життя гірський регіон: пом’якшувальний вплив Чорного моря й сама масивність гірських хребтів дають гуцульському літу теплоту, якої не має решта Карпат, — частково саме тому високогірні пасовиська тут, полонини, так довго підтримували вівчарство.
Самі гуцули, горяни, що дали регіону свою назву, — народ настільки давній, що історики й досі сперечаються, звідки насправді походить їхня назва. Одна теорія виводить «гуцул» від «кочул» — давнього слова на позначення кочівника, пов’язаного з людьми Київської Русі, що втекли в гори під час монгольської навали. Інша вказує на половців чи печенігів — тюркські народи, що могли знайти тут прихисток під схожим тиском. Утім, із XIX століття найпоширенішою теорією стала простіша й менш приємна: що назва походить від румунського слова на позначення розбійника, «hotul». Яка б теорія не була правильною, люди живуть у цих горах дуже давно — археологічні свідчення людської присутності сягають близько 100 000 років, поселення на кшталт Косова заселені ще з неолітичного періоду, а слов’янські племена тут зафіксовано вже в першому тисячолітті нашої ери, пізніше залучені до Київської Русі в міру її піднесення. Соляні копальні регіону навіть згадуються в середньовічному Галицько-Волинському літописі, а найдавніше задокументоване гуцульське поселення, соледобувне містечко Утороп, датується 1367 роком.
Жодна з цих історичних деталей не є просто фоновою цікавинкою, коли йдеться про танець. Гуцульська хореографія несе в собі гори — швидка, приземкувата робота ніг, створена для нерівної, схилистої землі, а не рівної сценічної підлоги, і реквізит на кшталт топірця (прикрашеної обрядової сокирки-палиці), що були справжніми знаряддями чабанів задовго до того, як стали ефектним сценічним аксесуаром. Музика регіону, побудована навколо скрипки, цимбал і дримби, має свій неповторний гірський голос, а такі танці, як Аркан — безпосередньо пов’язаний із гуцульським чабанським побутом — виросли просто з цього самого сурового високогірного світу.
Для танцювальних колективів, що ставлять гуцульський репертуар, уся ця історія — саме те, чому регіон читається на сцені майже як окремий жанр: глядачі зазвичай відчувають, що їх перенесли в гори, ще до того, як про це скаже будь-яка програмка.
