У Львові 1956 року 17-річний юнак стояв біля театру, вдивляючись в афішу ансамблю Вірського, і рахував у голові: квиток коштував 2,5 карбованця, місячна студентська стипендія — 18, а в нього лишалося рівно 3 карбованці за тиждень до наступної виплати. Він однаково купив квиток. Це рішення — гроші на їжу, витрачені на танцювальний виступ — належало Мирославу Вантуху, і варто замислитися, яким шляхом могла б піти українська народна хореографія, якби він вирішив інакше.
Вантух народився 18 січня 1939 року в селі Желехів, і його дитинство сформували радянська анексія, а потім війна. Перше справжнє знайомство з виступом сталося в школі 1946 року, коли він танцював білоруський номер у виставі сільського драмгуртка — скромний початок того, що стало визначальною пристрастю. Після закінчення Львівського культурно-освітнього училища й проходження армійської служби Вантух почав працювати у Львівському палаці культури 1961 року, а до 1964 року перетворив ідею на реальність, заснувавши ансамбль «Юність».
Перетворити «Юність» на серйозний колектив вимагало справжньої дисципліни: за порадою самого Павла Вірського Вантух додав до підготовки танцівників класичний балет і окремі заняття з техніки — поєднання балет-техніка-репетиція, яким ансамбль користується й досі. Це швидко себе виправдало: «Юність» гастролювала за кордоном, здобула гран-прі в Італії й здобула визнання одного з провідних народно-танцювальних колективів Радянського Союзу. Коли 1975 року помер Павло Вірський, ансамбль, який він побудував, п’ять років шукав наступника, поки нарешті 1980 року цю посаду не запропонували самому Вантуху.
Перехід спершу не був легким, але вже до 1984 року Вантух випустив «Карпати» — один зі своїх перших справжніх успіхів із колективом, а економічний колапс 1990-х — коли танцівникам не платили, і багато хто виїжджав за кращими можливостями за кордон — він зустрів, побудувавши формальну систему підготовки: школу, потім студію, потім сам ансамбль, щоб колектив міг вирощувати власне наступне покоління, а не просто сподіватися, що воно з’явиться. Сьогодні ансамбль Вірського, який він очолює, широко вважається еталоном українського народного танцю, а учасники власних воркшоп-турів Ukrainian Dance World мали рідкісну нагоду тренуватися безпосередньо в студії Вірського — маленька, безперервна нитка, що й досі зв’язує з тим 17-річним юнаком біля львівського театру, який вирішив, що квиток важливіший за вечерю.
