Коралі — також звані намисто, просто «намисто» — імовірно, найпоширеніша прикраса жіночого українського народного вбрання, і сам матеріал майже все розповідав про власницю. Найцінніше намисто нанизували з коралу, бурштину, перлів, гранату чи вишуканого глазурованого скла; у частинах Західної України давніша традиція навіть використовувала «намистини» з насіння кущів, «клокічку». Гуцульське намисто, нанизане з венеційського скляного бісеру, завезеного з Італії, несло справжній престиж, а імпортовані у XIX столітті гранатово-кобальтові прикраси були особливо популярні серед заможніших родин. Бурштинове намисто, пов’язане з Лівобережною Україною, носили, вірячи, що воно приносить здоров’я й удачу.
Проте корал, з великим відривом, був найпопулярнішим матеріалом — настільки центральним, що навколо нього в українському намисті зібрався цілий словник назв: від «справжнього намиста» до «мудрого намиста». Дешевший корал різали на маленькі трубочки й циліндри; найкращий надавали овальної чи бочкоподібної форми, і достаток родини був видний з першого погляду за кількістю ниток намиста, які носила жінка — найзаможніші нанизували аж до 25. У Карпатах коралове намисто часто шарували зі згардами — хрестоподібними оберегами, які вперше дарували дівчаткам у шість років і додавали рік за роком, вибудовуючи дедалі більший набір захисних рядів.
Носіння намиста підпорядковувалося власним соціальним правилам за віком і сезоном: під час жалоби чи посту бліде чи прозоре скляне намисто заміняло червоне, жінки за тридцять часто взагалі переставали носити намисто, а літні жінки носили зовсім мало прикрас, і лише темних, стриманих кольорів. Проте на свята чи забаву жінки нанизували стільки ниток, скільки мали — справжній корал ті, хто міг собі його дозволити, кольорове скло ті, хто не міг, — і широко вірили, що коралі роблять більше, ніж просто прикрашають: обірвана нитка намиста сприймалася як справжнє попередження про прийдешнє нещастя.
