Перш ніж стати танцем, коломийка була віршем. У прикарпатському передгір’ї Західної України коломийка — це короткий, влучний дворядковий народний куплет — часто дотепний, іноді грайливий, подеколи легкий кпин над сусідом — заспіваний під швидкий, котячий ритм 2/4. Назва, як вважають, походить від Коломиї, міста в Івано-Франківській області, здавна пов’язаного з цією формою.
Віршованій формі не знадобилося багато часу, щоб перелитися в рух. Однойменний танець — швидкий, коловий і безкінечно товариський: танцівники з’єднуються плече до плеча чи рука в руку, рухаючись проти годинникової стрілки по колу, розбиваючись на пари чи невеликі групи на куплет-два, перш ніж знову скластися в кільце. Оскільки заспівані куплети так часто імпровізували на місці, зібрання з коломийкою могли перетворюватися на своєрідний доброзичливий обмін репліками — рядок одного танцівника відповідав рядком іншого, а коло набирало швидкості, тоді як дотепність (чи кепкування) наростала.
Саме ця розкутість почасти й зберегла коломийку живою далеко за межами її гуцульського й покутського походження. Вона подорожувала з українськими громадами, хай куди б вони не оселялися, і залишається неодмінним атрибутом весіль, фестивалів і громадських зустрічей — не як формальний сценічний номер, на який дивляться, а як танець, до якого зрештою має долучитися кожен у залі. В ансамблевій хореографії коломийка часто стає номером, що запрошує глядачів плескати в такт, — нагадування, що цей конкретний танець насправді ніколи й не мав мати глядачів.
