Хустка — українська хустина на голову — з’являється всюди в народній традиції як щось більше за тканину: магічний предмет у казках, символ справжнього кохання в піснях, прикмета заручин у снах. У буденному житті український звичай очікував, що жінки покриватимуть голову в найсвятіших місцях — удома, перед іконами, у церкві, на похороні — дзеркальне відображення правила, за яким чоловіки мали знімати капелюхи в тих самих місцях. Непокрите, розпущене волосся несло протилежне значення — давню асоціацію з хаотичним, неспокійним краєм світу, щось, до чого жінка могла свідомо вдаватися, коли чаклувала.
Хустка ставала постійною частиною повсякденного життя лише після заміжжя — після обряду «покривання голови», що відбувався разом із діленням весільного короваю — момент, який офіційно закривав заручини й відкривав новий соціальний статус. Хустка виконувала й справжню обрядову роль упродовж усього весілля: під час самих заручин дівчина зав’язувала хустку на руці свого нареченого чи затикала її за пояс — як свою відповідь на пропозицію.
Ця традиція перейшла й у козацькі часи. Дівчина вишивала хустку для чоловіка, якого кохала, як знак цього кохання, і якщо козак гинув у бою, за традицією його обличчя мали накрити тією самою хусткою — невеликий, приватний акт захисту, що тривав навіть тоді, коли захистити вже було нікого.
