Український народний костюм дуже сильно відрізняється від регіону до регіону, але навряд чи десь ця варіативність багатша, ніж у головних уборах — цілий окремий розділ національного вбрання зі своїми окремими елементами й правилами. Очіпок, наприклад, був чепцем заміжньої жінки, що щільно стягувався навколо голови шнурками, з розрізом ззаду, найтісніше пов’язаний із середньою течією Дніпра, хоча трапляється й далеко за її межами; імовірно, сягає часів Гетьманщини, і — за схемою, що трапляється й у середньовічній Європі — повне покриття волосся заміжньої жінки, включно з чолом і вухами, позначало справжню зміну соціального статусу порівняно з непокритим волоссям незаміжньої дівчини.
Ще давніша — намітка, довга смужка тонкої тканини, обмотана навколо голови й зав’язана ззаду, вишита з обох кінців, зазвичай червоною ниткою. Вважається первісним слов’янським головним покривалом і для чоловіків, і для жінок, достатньо гнучким, щоб слугувати й покривалом для обличчя, і зрештою вона еволюціонувала в російський кокошник. На українському весіллі волосся нареченої покривали і очіпком, і наміткою — очіпок потім носили, у різних формах, до кінця життя. Гуцульський край має власний варіант — перемітку, смужку тканини, вишиту з обох кінців і зав’язану з обох боків, обмотану навколо волосся, шиї та підборіддя, тоді як галицька бавниця — вишитий обруч тканини, зібраний зверху та зазвичай носиться під наміткою чи хусткою — це вже щось цілком інше.
А ще є вінок — квітковий вінок незаміжньої дівчини, що несе цілу глибоку традицію — включно з роллю на святі Івана Купала, коли молоді дівчата пускали свої вінки за течією річки з прикріпленою запаленою свічкою. Вінок, що відпливав, означав, що весілля не за горами; той, що залишався на місці, означав протилежне. Вінок, що тонув, читали як прикмету смерті, згасла свічка — як нещастя, і не рідкістю було, коли юнаки пірнали за вінком конкретної дівчини. Деякі українські громади зберігають цю традицію живою й донині.
