Полтаву часто називають духовною душею України — батьківщиною вареників і борщу так само, як і письменників на кшталт Котляревського й Гоголя — і історія танцю тут відповідає цій репутації глибини. Вона сягає 1920-х років, коли етнограф, фольклорист і теоретик танцю Василь Верховинець разом зі своєю дружиною Євдокією Верховинець-Костевою (відомою під сценічним іменем «Доля») заснували ЖінХорАнс — жіночий хоровий ансамбль, який започаткував цілком новий жанр драматизованої народної пісні — жанр, що згодом вплинув на фольклорні й танцювальні ансамблі по всій Україні й далеко за її межами.
Історія колективу не була рівною. Після переїзду спочатку до Харкова, а потім до Києва, де колектив здобув статус Державної капели, Верховинця заарештували за звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі» і стратили 1938 року, а Євдокію заслали до Казахстану — доля, яку розділила чимала частина української творчої інтелігенції тієї епохи. Вона повернулася після війни, щоб очолити ансамбль разом з Олександром Півненком, і 1966 року його перейменували на «Веселку», продовжуючи розбудовувати репертуар з народних пісень, хороводів і веснянок.
Між 1984 і 1987 роками «Веселка» стала основою для нового колективу — Полтавського державного народного хору, де балетмейстером стала Ніна Уварова — заслужений працівник культури України, — створивши такі знакові постановки, як «Рогоза», «Василечки» і «Коша». Одна постановка зокрема, «Козак пішов на війну», по-справжньому проклала нові шляхи, увівши рухи з «Бойового гопака» — бойового мистецтва, побудованого на реальній техніці бою запорізьких козаків — у звичну сценічну хореографію: перша й досі єдина постановка, яка це зробила. Уже близько 30 років ансамбль очолює заслужений артист України Вадим Перепьолкін, продовжуючи традицію, що веде пряму лінію до первісного експерименту Верховинця 1920-х років.
